«Що ви будете робити, коли повернетеся до Туреччини?» / «Помру!»
автор: Деніз Арслан
У 1950-х та 1960-х роках проводився цілеспрямований набір людей для роботи в Німеччині. Унаслідок економічного буму в післявоєнний період відчувався дефіцит робочої сили, тому були укладені угоди про набір іноземних робітників: з Італією (1955), Іспанією та Грецією (1960), Туреччиною (1961) та іншими країнами. У 1973 році вербування було припинено у зв’язку з так званим «забороною на вербування».
Федеральний центр політичної освіти
Чому людина залишає країну, в якій народилася і виросла, щоб жити деінде? На це питання існує багато можливих відповідей, але їхнім спільним знаменником, мабуть, є те, що ті, хто поїхав, йшли за мрією. Звісно, у кожної людини є своя мрія. Мрії відрізняються за своєю інтенсивністю, соціальним походженням, вимогами та змістом. Як і багато інших мігрантів, ті, хто переїхав до Німеччини з Туреччини, Греції, Італії, Югославії, Північної Африки та багатьох інших регіонів світу, також були спонукані такою мрією. Подробиці цих мрій могли відрізнятися одна від одної, але одне у них було спільне: надія на краще життя. Гарне життя — не лише для себе, а й для тих, кого вони привезли з собою, кого мусили залишити, ба навіть для тих, хто ще навіть не народився.
За невеликим винятком так звані «гастарбайтери» приїжджали до Німеччини тому, що бідність у їхній батьківщині стала нестерпною. Тому що крихітні поля, які залишилися після незліченних поділів спадщини, не вистачило б на всю родину навіть тоді, якби на них росло золото. Тому що вони знали, що не зможуть провести своє життя на фабриках своїх ще не повністю індустріалізованих країн походження — без страховки, без реєстрації, іноді просто за шматок хліба. І тому що ідеал рівності шансів, хоч і вимальовувався на горизонті, але до величезних сільських просторів їхньої батьківщини ще далеко не дійшов.
При цьому не можна забувати про одне: вони розглядали Німеччину як шанс. Так само, як і Німеччина розглядала їх як шанс.
Більшість із них хотіли приїхати лише на кілька років, попрацювати, заощадити трохи грошей на ділянку землі, трактор чи будинок, а потім повернутися додому. І справді, були й ті, хто саме так і вчинив. Але деякі — багато хто — не змогли повернутися або просто не повернулися. Причини цього — це окрема тема, але це остаточне залишитися виглядало як правило гри, введене вже після початку, яке повністю порушило важко досягнуту рівновагу. Це поставило як господарів, так і гостей у несподівано складну ситуацію.
Наміри господарів, які з самого початку називали їх «гастарбайтерами», були очевидними. Гость за визначенням — це той, хто приїжджає, щоб поїхати, щойно візит закінчиться. Іммігранти мали приїжджати, працювати на призначених їм фабриках, спати в гуртожитках, по можливості не брати участі в суспільному житті країни, а щойно вони ставали непотрібними, висловити Німеччині свою вдячність і повернутися до своїх рідних місць. Їхні власні плани, по суті, не надто від цього відрізнялися. Але, як каже турецьке прислів’я:
Те, що здається логічним вдома, на ринку часто не спрацьовує.
У фільмі «Almanya Acı Vatan / Німеччина, гірка батьківщина» гастарбайтеру, якого уряд Берліна нагородив як найкращого прибиральника вулиць, під час церемонії нагородження задають питання, що він робитиме, коли повернеться до Туреччини. Чоловік відповідає: «Що я буду робити? Я помру!» На що перекладач каже йому турецькою: «Я не можу це так перекласти, скажи, будь ласка, щось приємне».
